Выдающиеся личности

Голобородько Василь Іванович

Василь Іванович Голобородько — український письменник. Член Національної спілки письменників України, АУП. Автор багатьох поетичних збірок, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премій імені В. Симоненка та М. Трублаїні. Народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині. Середню школу-інтернат закінчив 1963 року. 1964 року вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету. 1965 року став студентом Донецького педагогічного інституту, звідки на початку 1967 року був відрахований за наказом ректора з формулюванням: «за дії несумісні зі званням радянського студента». Ці дії полягали в тому, що поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967. Влітку 1967 року була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті в Москві, але, незважаючи на те, що успішно пройшов творчий конкурс, Голобородька не допустили до вступних іспитів. У 1968—1970 роках перебував на військовій службі в будівельних загонах на Далекому Сході. Після того працював на шахті та в радгоспі в рідному селі. 2001 року здобув вищу освіту в Луганському державному педагогічному університеті ім. Т. Г. Шевченка.

Вірші розпочав друкувати 1963 року, коли в республіканській пресі з'явилося кілька добірок віршів. Перша поетична книжка «Летюче віконце», яка готувалася до друку в одному з київських видавництв, була знищена вже набраною для друку через незгоду автора співробітничати з органами державної безпеки (КГБ) колишнього СРСР.

Від 1969 року і аж до 1986 року твори Голобородька не друкували в Україні. 1970 року у США (Балтимор.) у видавництві «Смолоскип» була надрукована збірка віршів «Летюче віконце». Таке явище було нонсенсом у тогочасній радянській дійсності: раз друкують за кордоном — значить ворог… У 1983 році в Югославії була видана антологія світової поезії, яка мала назву «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». Збірник знайомив читачів Європи з предтечами поезії ХХ століття — По , Геббелем Уїтменом, Фетом, Бодлером, Норвідом, Малларме, Верлениом, Хопкінсом, Лотреамоном, Рембо, Лафаргом, також з творами поетів ХХ-го століття «від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». В Україні перша збірка поезій «Зелен день» надрукована в київському видавництві 1988 року. За неї автора відзначено літературною премією ім. Василя Симоненка, якою відзначаються автори за успішну першу збірку поезій.

Того ж 1988 року Голобородька було прийнято до Спілки письменників України. У жовтні 1991 року брав участь в міжнародному фестивалі авторів, який відбувся в Торонто (Канада).

1990 року вийшла друком збірка «Ікар на метеликових крилах», 1992 року;— збірка «Калина об Різдві». За ці дві збірки 1994 року поета було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка. 1999 року вийшла друком наступна поетична книжка під назвою «Слова у вишиваних сорочках». В останні роки Василь Голобородько опублікував також кілька розвідок на теми українського фольклору, зокрема «Міфопоетична трансформація українського обряду сватання в українських народних казках» (2002) та інші. В 2010 році видавництвом Грані-Т видана збірка дитячих поезій «Віршів повна рукавичка».

Окремі твори поета перекладено на польську, французьку, німецьку, англійську, румунську, хорватську, сербську, португальську, іспанську, естонську, латвійську, литовську, шведську, російську мови. Переклади репрезентують творчість поета у зарубіжних антологіях та часописах. Окремими виданнями вірші у перекладах іноземними мовами з'являлися: португальською у Бразилії 1991 року, англійською у Канаді 1991 року, польською у Польщі 1995 року.

Вже перші журнальні публікації (1963—65) молодого поета з Луганщини привернули до себе увагу незвичайним баченням буденних речей, що поставали як дивний, чарівний світ. Схвально відгукнулися про нього В. П'янов, Д. Павличко. 1965 Г. подав до видавництва «Молодь» збірку віршів «Летюче віконце», що виявилася непряйнятною для радянської цензури, як і твори інших учасників тодішньої «київської школи поетів». 1967 Г. виключено з Донецького педагогічного інституту за читання «самвидавівської» літератури, про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967. Вихід 1970 у видавництві «Смолоскип» (Балтімор, США) збірки «Летюче віконце» дав привід для дальшої політичної дискримінації поета, і йому майже на 20 р. було закрито шлях до друку. Весь цей час Василь Іванович жив у рідному селі, не припиняючи поетичної творчості. Але тільки 1988 вийшла збірка верлібрів «Зелен день», а 1990 — збірка «Ікар на метеликових крилах».

У поезії «раннього» Голобородька ніби оживає світ прадавніх анімістичних уявлень про природу — світ далекого «наївного» предка або довірливої дитини, заселений дивними істотами, наповнений чарівними звуками, кольорами, пригодами; світ української народної, язичницької ще, демонології, — казки, загадки, колядки, — але цей світ постає не в літературних ремінісценціях і не як «тіні забутих предків», а як органічна реакція поетичної душі на цілком сучасну навколишню дійсність, як дивовижний спосіб її переживання. У певному сенсі тут можна бачити не лише глибину національної пам'яті, а й своєрідний «опір» людсьої душі, її емоційних глибин нівеляційним силам технічної цивілізації, її раціоналістичній сухості, чуттєвому вигасанню й очужінню до світового буття. Це світове буття розкривається поетові крізь навколишню буденність. Найвідчайдушніші гіперболи і найфантастичніші образи виникають як простодушне, довірливе продовження узвичаєних побутових метафор. Всі «неживі» предмети у Г. оживають і поводяться як добрі й милі істоти, як цікаві й пустотливі діти. І цими гомінливими, вражливими, всюдисущими і думаючими речами-істотами густо виповнений поетичний світ Г. — світ нескінченного взаємопереливання «живого» й «неживого», вічноплинного вростання людини в стихію природи. Саме це і лякало радянських цензорів.

Пізніші поетичні збірки Голобородька засвідчили його певну еволюцію. Він зберіг колишню світлість і безпосередність переживання, глибину вразливості та легкість уяви, але поєднав їх із змужнілістю, ширшим баченням світу й наполегливішою громадянськістю, — хоч вона в нього, як і раніше, не публіцистична, а явлена саме в неповторному переживанні суспільно-важливих явищ, драматичних сторінок національної та сучасної історії, образів подвижників українського слова. Голобородько став епічніший — не за рахунок зовнішньої масштабності, а за рахунок повноти саморозгортання теми. Як і раніше, в його поезії панує відчуття доброти людського призначення, хоч життя і додало гіркоти чи, може, добросердої сумовитості та великодушної іронії, які рятують від песимізму. У своїх віршах Василь Голобородько не шукає прямої відповіді на пекучі проблеми буття, його поезія — це своєрідний погляд на людину «з середини, в матеріалі національної психіки й чуттєвості, ожилих та оновлених архетипах народної художності» (І.Дзюба).

Світ поезій Василя Голобородька змушує нас звернутись до себе, до своєї історії, вимагає бути уважними до того, що відбувається навколо, що чекає нас завтра. Читаючи вірші поета, можна помітити небуденність його художнього слова. Сам поет про творчість говорить: «…процес народження вірша схований для мене, я не знаю, чому зупиняюся душею саме на цих виразах.. Крик птаха у природі і стан закоханості людини не мають нічого спільного, але в мові позначені одним виразом. Я схотів написати вірша щоб виправдати якраз оте переносне його значення». І далі: „Буває, напишеш вірша і не знаєш, з чого він народився. Скажімо, проаналізувавши потім уже «Міждо мир хрещений», я зрозумів, що він побудований на слові «хрести», яке має безліч значень—хреститися, озивати когось, бити нагайкою тощо — на цьому він виріс. Може я хотів написати про щось, але увага моя зупинилась на ньому… Моє слово не вогнисте, в моїй поезії — метелики, бджоли. Але я засвідчую перед світом, Богом і людьми: тут Україна, і ви українці“. Як бачимо, процес народження вірша є складним і навіть незбагненим. Тож оцінюючи поетичне слово нашого земляка, врахуємо непересічність творчого акту, вслухаємось у високий політ авторової душі. Не будемо поспішати з миттєвими висновками, а перечитаємо написане, поміркуємо над ним. 
 

 

Павел Григорьевич Беспощадный (Иванов) родился 12 июля 1895 г. в с. Сеславле на Смоленщине, в семье безземельного крестьянина. Вместе с семьей, еще подростком, переехал в Донбасс. С 12 лет работал в шахте на Селезневском руднике (ныне г. Перевальск)— лампоносом, саночником, коногоном.

В 1918 г. добровольцем пошел в Красную Армию.

После демобилизации (1921) возвратился в Горловку, работал шахтером, принимал участие в рабкоровском движении.

В 1924 г. его пригласили на работу в редакцию газеты "Кочегарка".

С этого времени активно участвовал в работе Союза пролетарских писателей Донбасса, существовавшего позже (1927—1932) как донецкий филиал Всеукраинского союза пролетарских писателей (ВУСПП).

Печататься поэт начал в 1924 г. в газете "Всероссийская кочегарка", в журналах "Забой" и "Горнорабочий". Первый поэтический сборник "Каменная книга" вышел в 1930 г.

В творчестве П. Беспощадного искренне и вдохновенно воспет Донбасс, отражены революционные, трудовые и боевые подвиги донбассовцев.

Герои его произведений — дружинники Горловского вооруженного восстания 1905 года, красные бойцы Ворошилова и Пархоменко, организаторы социалистического соревнования.

За многолетнюю работу среди шахтеров Донбасса П. Беспощадный был награжден орденом Ленина, двумя орденами Трудового Красного Знамени, медалями и знаком Шахтерской славы. Ему были присвоены звания почетного шахтера и почетного гражданина г. Горловки. 
Умер 28 мая 1968 г. 

Книги стихов: "Год в "Кочегарке" (1933), "Наследство" (1935), "Стихи" (1936), "Родина" (1938), "Родное", "Обновленная земля" (1946), "Заветная звезда", "Шахтерские песни" (1948), "Песни труда" (1949), "Избранное", "Степь донецкая" (1950), "Стихи и песни" (1952), "Горный пламень" (1953), "Избранное", "Дружины" (1955), "Над шахтой летят журавли" (1957), "Шахтерские поэмы" (1959), "Щедрая земля", "Здравствуйте, ребята" (1960), "Донецкие просторы" (1961), "Всегда с Донбассом" (1962), "Стихи" (1964), "Избранное" (1965), "Стихи" (1985) и др. 
 

 

Косинов Владимир Егорович

Косинов Владимир Егорович - командир взвода 615-го стрелкового полка (167-я Краснознамённая Сумская стрелковая дивизия, 38-я армия, Воронежский фронт), младший лейтенант.

Родился в 1923 году в посёлке Селезнёвский рудник, ныне город Перевальск Луганской области (Украина), в семье рабочего. Русский. Член ВКП(б) с 1943 года. Окончил 7 классов, ремесленное училище. Работал литейщиком в Центральных механических мастерских. Призван в армию в 1941 году. 

В действующей армии с 2 июля 1942 года. Сражался в 167-й стрелковой дивизии в составе 38-й армии на Брянском и Воронежском фронтах. 

Участвовал в оборонительных боях в районе Воронежа, в Воронежско-Касторненской, Харьковской (январь-февраль 1943 года) наступательных операциях, оборонительных боях в районе города Сумы, Белгородско-Харьковской наступательной операции, освобождении левобережной Украины, в форсировании Днепра и в боях по удержанию и расширению плацдарма севернее Киева.

Младший лейтенант В.А.Косинов отличился при форсировании Днепра и в боях на захваченном плацдарме.

В числе первых 26 сентября 1943 года преодолел Днепр и высадился на остров северо-восточнее Киева. 28 сентября 1943 года взвод переправился через старое русло Днепра и ворвался в село, ныне город Вышгород. 17 октября 1943 года в боях в районе хутора Яблонька (Вышгородский район Киевской области) уничтожил большое количество вражеских солдат и офицеров, захватил трофейное вооружение. В этом бою погиб. 

Указом Президиума Верховного Совета СССР от 10 января 1944 года за мужество и героизм, проявленные в битве за Днепр, младшему лейтенанту Косинову Владимиру Егоровичу присвоено звание Героя Советского Союза (посмертно).

Похоронен у хутора Яблонька. 

Именем Героя названа улица в городе Перевальск. На здании средней школы № 1 в Перевальске установлена мемориальная доска в память бывших учеников школы Героев Советского Союза В.Е.Косинова, Н.Ф.Полякова и Героя ЧССР Р.Р.Ясиока.

Награждён орденом Ленина (10.01.1944), медалью «За отвагу» (15.08.1942).

Боевое крещение В.Е.Косинов получил в начале июля 1942 года на Брянском фронте в районе Задонска, под селом Фомино-Негачевка на подступах к Воронежу, где дивизия понесла большие потери, отступала, вела бои на северных окраинах Воронежа. За отличие в бою за деревню Малая Верейка, где он спас командира взвода, уничтожил трёх немецких автоматчиков и заменил раненого командира взвода, младший сержант В.Е.Косинов был награждён медалью «За отвагу».

С конца августа 1942 года до января 167-я стрелковая дивизия стойко удерживала оборонительные позиции у села Большая Верейка севернее Воронежа. 

С 24 января по 2 февраля 1943 года В.Е.Косинов участвовал в Воронежско-Касторненской операции Воронежского фронта, где 167-я стрелковая дивизия прорвала оборону в районе села Тербуны Курской области, наступала в общем направлении на Касторное – Мантурово – Сумы и к концу операции вышла к городу Старый Оскол. 

С 2 февраля принимал участие в Харьковской наступательной операции, в ходе которой его дивизия, наступая по территории Белгородской и Курской областей, через район южнее Обояни вышла к городу Суджа. 

19 февраля началось германское контрнаступление на Юго-Западном, а в начале марта – на Воронежском фронте, и советские войска, оставив Харьков, отступили до реки Северский Донец. 167-я стрелковая дивизия с марта до августа 1943 года держала оборону в районе города Сумы, находясь на юго-западной части Курской дуги.

С 20 августа 1943 года В.Е.Косинов принимал участие в Белгородско-Харьковской наступательной операции – заключительном этапе Курской битвы, где 167-я стрелковая дивизия прорвала оборону противника в районе села Великая Чернетчина (Сумская область), форсировала реку Псёл, 2 сентября 1943 года участвовала в освобождении города Сумы, 16 сентября – города Ромны, 24 сентября форсировала реку Десна в районе села Пуховка (Броварский район Киевской области). За освобождение города Сумы дивизия поучила почётное наименование Сумской.

28 сентября 1943 года 167-я стрелковая дивизия форсировала Днепр в районе села Вышгород, освободила его и захватила плацдарм, который удержать не удалось. Дивизия была переброшена севернее и под непрерывным обстрелом и бомбёжками 8 – 9 октября 1943 года переправилась на Лютежский плацдарм. В октябре 1943 года вела тяжёлые бои за удержание плацдарма. 

Из наградного листа

Командир взвода младший лейтенант Косинов, являясь парторгом роты, в боях за переправу на Днепре и по расширению плацдарма на правом берегу Днепра проявил образцы мужества и геройства. Личным примером увлекал рядовой, сержантский и офицерский состав на подвиги, на разгром врага, на быстрейшее форсирование р. Днепр. 

При форсировании Днепра 26.09.1943 года и высадке на остров, что находится 1 км северо-восточнее села Вышгород Киевской области, под сильным артиллерийско-миномётным огнём противника первым со своим взводом форсировал Днепр, высадился на остров, быстро закрепился и вступил с находящемся на острове противником в бой по расширению плацдарма для высадки подразделений полка. Задача была выполнена, противник был отброшен на северо-западную часть острова, чем обеспечил высадку другим подразделениям.

28.09.1943 года, выполняя поставленную задачу по овладению кирпичным заводом и восточной окраиной села Вышгород, со своим взводом под сильным артиллерийско-миномётным обстрелом первым форсировал старое русло Днепра, быстрым броском вперед вышел на восточную окраину села и закрепился. Противник превосходящими силами 6 раз контратаковал взвод младшего лейтенанта Косинова. Все атаки были отбиты с большими потерями противника в живой силе и технике. 

17.10.1943 года, участвуя в бою на правом берегу Днепра по расширению плацдарма на подступах к селу Яблонька Дымарского района Киевской области, первым со своим взводом ворвался в траншеи противника, навёл панику в рядах врага, истребил большое число немецких солдат и офицеров, захватил 4 ручных пулемёта,10 винтовок, 1 миномёт. В этом бою погиб смертью героя. 
 

Радченко Михаил Васильевич – командир танка 195-го танкового батальона 95-й танковой бригады 9-го танкового корпуса 65-й армии Центрального фронта, лейтенант.

Родился 27 сентября 1917 года в селе Адрианополь Перевальского района Луганской области в крестьянской семье. Украинец. Член КПСС с 1945 года. Окончил восемь классов средней школы и горнопромышленное училище. Работал токарем на шахте.

В 1939 году призван в ряды Красной Армии. В боях Великой Отечественной войны с июня 1941 года. В 1942 году окончил танковое училище. Воевал на Центральном фронте. 

20 октября 1943 года командир танка 195-го танкового батальона лейтенант М.В. Радченко с экипажем одним из первых в части переправился через Днепр в районе посёлка Лоев Гомельской области, успешно воевал на плацдарме. Вместе с командиром взвода на танках продвинулся на 20 километров во вражеский тыл и занял оборонительный рубеж. В ходе боёв два советских танка отразили 4 контратаки противника и уничтожили много живой силы и техники. 

Указом Президиума Верховного Совета СССР от 15 января 1944 года за мужество и героизм, проявленные при форсировании Днепра и удержании плацдарма на его правом берегу лейтенанту Михаилу Васильевичу Радченко присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали "Золотая Звезда" (№ 3259). 

После окончания Великой Отечественной войны продолжал службу в армии. В 1955 году окончил Военную юридическую академию. С 1970 года подполковник М.В. Радченко — в запасе. Жил в Киеве. Скончался 5 февраля 2002 года. Похоронен в Киеве на Городском кладбище "Берковцы". 

Награжден орденом Ленина, орденом Отечественной войны 1-й степени, двумя орденами Красной Звезды, медалями.